Славетні українці

Велич кожного краю — в людях, які тут живуть. І особливо в тих людях, котрі своїми справами зробили внесок у розвиток науки, культури.                                                                                                   

     Чи знаємо ми славетних українців? Україна славиться своїми людьми – це і діячи минулого, відомі актори, співаки, спортсмени, які творять історію нашої держави. Вони є прикладом служіння своєму народу, того як треба працювати, досягати поставленої мети.

                       

 

Ярослав був єдиним князем усіх широких українських земель. Щоб уберегти Україну від ворогів, побудував на кордонах багато твердинь. Над рікою Саном побудував город і міцно його укріпив, і назвав Ярославом.
Остаточно розбив печенігів під самим Києвом і на тім місті побудував величезну церкву св. Софії, яка стоїть і донині. Він установив лад і спокій в краю, а щоб суди однаково і справедливо судили, наказав списати всі права в одну книгу і назвав її «Руська Правда». Князь Ярослав будував церкви, а при них відкривав школи і в такий спосіб ширив освіту свої¬ми мудрими законами і порядками. Ярослав укріпив українську державу. Він одружив своїх синів з чужоземними королівнами, а своїх дочок з королями. Сам же Ярослав був одружений з дочкою шведського короля.
Перед смертю Ярослав поділив цілу Україну на землі, так звані «уділи», і до кожного уділу призначив свого сина. Але наказав їм слухатися найстаршого в Києві, а ним призначив сина Ізяслава. Він мав надію, що Україна буде сильною і славною державою.
За своє мудре князювання Ярослав заслужив ім'я Мудрий

Народився в селі Троїці (зараз Московської області). Закінчив Ленінградський політехнічний інститут (1930 р.). Працював головним конструктором заводу, дослідно-конструкторських бюро. З 1962 р. — генеральний конструктор літако-будування. Професор Харківського авіаційного інституту (1976 р.). Автор наукових робіт з питань планеризму, літакобудування. Під його керівництвом створено велику кількість навчальних, транспортних та спортивних планерів і літаків, у тому числі поршневі літаки Ан-2 і Ан-14, турбогвинтові літаки Ан-10, Ан-24, Ан-26, Ан-28, Ан-30, турбогвинтові літаки Ан-12 і Ан-22 («Антей»), реактивний Ан-72, цільнометалеві спортивні планери А-11, А-13, А-15.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії. 

Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки. 

1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”. 

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця. 

Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”. 

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. 

Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”. 

У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко. 

1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. 

Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва. 

21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети). 

Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”. 

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, — відома в українській літературі письменниця під псевдонімом Олена Пчілка. Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду. Змалечку, вражена тяжкою недугою, туберкульозом кісток, дівчина змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. І саме хвороба, і лікування її завдавали нестерпних мук, але мужня дівчинка терпляче зносила страждання. У перерві між нападами болю Леся вчилася, самотужки освоюючи нові й нові предмети. Програму їй складали батьки. Не довіряючи офіційній шкільній, вони розробили свою методику: самі добирали літературу, самі визначали обсяги необхідних знань з тієї чи іншої дисципліни. Іноземних мов Лесю навчили спеціально запрошені для цього вчителі. Це дало змогу їй вільно опанувати французьку, німецьку, англійську мови, не кажучи вже про російську та польську. Окрім того, вона добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші. Маючи за плечима ці знання, геніальна поетеса могла знайомитися з найпередовішими досягненнями світової думки і долучатися до них. Писати дівчина почала ще й не досягнувши десятирічного віку. Вірш «Надія» позначено 1880 роком, а вже через декілька років поетичні публікації, підписані промовистим псевдонімом Леся Українка, почали з’являтися в пресі регулярно. 

Катерина Василівна Білокур народилася 7 грудня 1900 року в у селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині це Яготинський район Київської області) в бідній селянській родині.

Білокури були не бідними селянами, тримали худобу, мали будинок, критий залізом, а головне – землю. Батько, Василь Йосипович, володів двома з половиною десятинами, дід був, очевидно, ще заможнішим. Крім Катерини, в сім’ї були два сини – Григорій і Павло.

На сімейній раді вирішили: у школу Катрю не віддавати, бо читати вона й так уміє, а економія одягу й особливо взуття – величезна. А от посадити її за прядку – давно пора. Це заняття дозволили поєднувати з читанням букваря.

Коли вона почала малювати – сказати важко, мабуть, не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вугіллям на клаптях полотна. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Були вжиті невідкладні заходи: різки й сувора заборона малювати. Дівчинці доводилося творити потайки.

Перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк: „На „Колумбії” зі

мною був материнський рушник” і „Кобзар”. 

Народився Леонід Каденюк 28 січня 1951 року в с. Клішківці Хотинського
району Чернівецької області. Чернігівське училище льотчиків, аеродроми
Чернігова і Сум – ось початок його шляху як пілота. В 1971 році після
великого конкурсного відбору потрапив до загону радянських космонавтів.
Літав більше як на 50-ти типах та моделях літаків різного призначення. У
червні 1995 року взяв участь у відбірковому конкурсі на спільний
українсько-американський політ. І переміг. Пройшов усі тонкощі
підготовки космонавтів. Одружений, має двох синів.

Від українців для міжнародного польоту на кораблі „Колумбія” слід було
вибрати „суперпілота”. Каденюк переміг численних конкурентів саме тим,
що володіє всіма потрібними якостями – „відмінним здоров’ям,
професіоналізмом, волею у виборі і досягненні мети.” До того ж, він –
космонавт-дослідник, отже до старту пройшов відповідну і наукову
підготовку.

Народився Іван Максимович  8 жовтня 1871 в селі Красиновка, яке знаходиться в Полтавській області. Максим Іванович, батько Івана, був спадковим козаком і славився величезною силою. Як розповідали очевидці того часу, силач міг поодинці перекидати величезну гору
мішків вагою в 50 кілограм. «Сильніше мене тільки батько», – говорив Іван Максимович. Від матері ж хлопчикові дістався гарний, звучний голос і музичний слух.
За даними медичної картки Піддубний -молодший мав такі от «скромні» фізичні дані, коли йому було 32 роки: зріст – 184 см, вага – 114 кг, біцепс – 46 см, шия – 50. Такі параметри вселяють повагу.
Треба відзначити, що Іван з дитинства відрізнявся високим зростом і силою. Ставши юнаком, Піддубний полишив рідне село через те, що закохався в дівчину заможного селянина, але так як у бідного хлопчини нічого не було, заміж за нього дівицю не віддали.
Доля закинула Івана в Севастополь. Там його відразу прийняли на роботу в порт, тому що такого велетня складно було не помітити.  Хлопець працював більше десяти годин на добу, але не відчував втоми, в той час як його напарники буквально з ніг валилися від важкої роботи. Іван мріяв повернутися в Красиновку, але все склалося інакше …
Його перевели в феодосійський порт, де Піддубний познайомився з курсантами морехідного училища. Тоді-то Іван і дізнався, що значать
фізичні вправи.
Одного разу хлопець побачив афішу на стовпі, де були намальовані два атлета, що бьються. Напис внизу афіші свідчив про те, що бажаючі можуть випробувати свої сили і спробувати побороти силачів. Піддубний прийняв рішення вийти на арену, але на подив, він програв бій. З того самого дня Іван вирішив щільно зайнятися саморозвитком і щоранку починав з піднімання гирі та обливання холодною водою.
Його кар’єра почалася в цирку. Роззяви приходили подивитися на богатиря, який був здатний на плечах утримувати телеграфний стовп і десять людей на ньому. Піддубний зрозумів, що ця робота – його покликання і надійний спосіб заробітку, адже «хліб і видовища» актуальні у всі часи.

Працюючи над проектом ми переконались, що у світі багато видатних людей. Усі вони талановиті, і з багатьох хотілось би брати приклад. Ті, хто досяг найбільших висот у житті, як правило, досягали всього цього своїми зусиллями, своєю власною важкою працею. 

Тому вони є взірцем для нас - учнів! Будемо докладати великих зусиль, щоб бути схожими на них!